Пологи - суцільні мінуси

Пологи - суцільні мінуси

В останні тижні вагітності я повністю віддалася очікуванню, коли ж настане ЦЕ. Страху не було, було просто бажання прискорити подію. Я людина нетерпляча і чекати події, початок якої залежить не від мене - суцільне катування. Про пологи я читала і чула вкрай мало. Хоча цілком достатньо, щоб не чекати нічого хорошого. Тим не менш, на благополучний результат мене, сам того не бажаючи, налаштував головний гінеколог міста.


Коли я прийшла до нього на безглузду обов 'язкову консультацію (ось цікаво, чому головними фахівцями міста у нас, за рідкісними винятками, виявляються набиті дурні?), він засмучував:

- Чому ти жодного разу не лежала у нас в стаціонарі?
- Навіщо? У мене все гаразд!
- Але у тебе 14 балів ризику!
- Але йде-то все добре!
- Тебе треба обстежити!
- Мене постійно спостерігають терапевт і пульмонолог. Ось результати функції зовнішнього дихання!
У нас в березні одна з бронхіальною астмою померла, так у нас були моторошні неприємності!

Останнє мене добило, бо я точно знала, що причиною смерті тієї жінки під час кесарева була помилка анестезіолога. Милому дядечку вдалося довести мене до істерики, але не переконати лягти в лікарню. Про всяк випадок я, правда, запитала у тата (мого терапевта за сумісництвом), наскільки потрібна ця сама госпіталізація. Він відповів, що лягати в лікарню заради спокою Черняєва - нерозумно. І я вирішила чекати на пологи вдома. Крім того, я вирішила, що раніше цього козла не помру! Не дочекається!

До пологів я підготувалася у всеозброєнні: нові упаковки бекотиду і вентоліну вже за місяць до передбачуваного терміну лежали в пакеті, куди я складала те, що може знадобитися в лікарні. Лікар вважала, що я повинна народити 27 вересня. Але, враховуючи добрі традиції моєї родини, я додала до цього терміну ще тиждень і чекала початку жовтня.

І ось день Х настав. Точніше, ніч. Сутички почалися в рівно опівночі. Але розпізнала я їх не відразу, так як боліла спина, а не живіт. Справа в тому, що у мене в анамнезі перелом хребта і будь-які болі в животі віддають у спину і навпаки. Коли я все-таки здогадалася, що це і є сутички, встала і взяла книжку "10000 запитань про вагітність", годинник і стала засікати час від сутички до сутички. Коли перерви між сутичками стали 5 хвилин, а тривалість сутичок - 1 хв., я, як і написано в книжці, почала збиратися в пологовий будинок. Насамперед вирушила в душ і вимила голову, знаючи, що наступного разу мені вдасться зробити це тільки після повернення додому: наші лікарні не розраховані на те, щоб елементарні гігієнічні процедури були доступні пацієнтам. Прокинувся чоловік і запитав: "Що сталося?" Я відповіла: "Пора!" І він побіг за "швидкою". Поки він ходив, я включила телевізор. У програмі "Ранок" привітали з днем народження Армена Джигарханяна.

Потім ми спустилися вниз і стали чекати "швидку". Приїхала вона на диво швидко, благо від них до нашого дому їхати рівно 3 хв. У приймальному покої мені видали сорочку і косинку. Халати того дня, мабуть, не покладалися. Чоловік забрав мої речі і пішов. А я залишилася чекати, коли ж мною хто-небудь, нарешті, займеться. Санітарка неквапливо оформляла жінку, яка лягала на стимуляцію. Я ходила по приймальному спокою і шукала п 'ятий кут. Через годину зволили звернути увагу і на мене. І страшно вміли питаннями: "Національність чоловіка? Твоя національність? Кількість шлюбів у чоловіка? У тебе? " Яке значення ці відомості мали для ходу пологів, я так і не зрозуміла. Втім, як я переконалася потім, більшість питань у нашому пологовому будинку ставлять виключно для розширення кругозору персоналу.

Нарешті мене підняли в пологове. У передродовій палаті нас було двоє: я і моя сусідка по дому. Бувають і такі збіги в житті! Їй пощастило ще менше, ніж мені: привезли ввечері, але лікарям возитися було небажання, тому Ользі вкололи заспокійливе і всю ніч у неї йшли сутички кожні п 'ять хвилин. Вранці почали колоти стимулятори.

Зайшла акушерка і заявила: "Щоб всі до години народили! Мені ніколи! " Потім мене оглянула лікар, довго розпитувала про форму і перебіг моєї бронхіальної астми, потім віддала команду: "Підсилити!" Тільки потім я дізналася, що при бронхіальній астмі "підсилювати", а тим більше окситоцином, можна тільки в крайньому випадку. Ні мій тато, ні гінеколог не попередили мене про це з однієї простої причини: їм не спадало на думку, що психічно нормальна людина може почати стимуляцію при сутичках раніше, ніж через добу після їх початку, а за добу я б з ними зідзвонилася!

Подальше опису піддається слабко. Хто на своїй шкурі відчув принади стимуляції, той мене зрозуміє. Найсмішніше - я не могла лежати! Дикий біль у спині і різкий бронхоспазм! Я скочила і задихала вентолін і бекотид! Потім зробила відкриття, що біль вщухає, якщо стояти на четвереньках. Зайшла санітарка і завопила: "Це ти що витворяєш?!! Ну-но, ляг! " "Не лягу!" - завопила я. Покликали лікаря. Вона подивилася на мене і сказала: "Гаразд, роби що хочеш, тільки не сиди у дитини на голові!" і пішла. Зайшла зав. пологовим будинком, стара знайома нашої родини, розпитала про все і порадила: "Якщо що - кричи, ми всі десь тут". "Десь там", за моїми підрахунками, ходило чоловіка три лікарів і стільки ж акушерок. Мою сусідку забрали на стіл.

Я залишилася сама. Почалися потуги. За порадою завідуючої я стала кричати. Зайшла лікар, подивилася і запричитала: "Це ти що ж робиш? Навіщо забруднила простирадло і сорочку?! Тобі ж у ній ще скільки ходити! " У голові пронеслися спогади всіх знайомих, які стверджували, що в пологовому будинку сорочки і постільну білизну змінюють щодня. З цими словами лікар зникла. Через годину зайшла санітарка і сказала: "Почекай ще 20 хвилин, і підеш на стіл". Хотілося відповісти не зовсім пристойною російською приказкою: "С.. ть і народити не можна погодити", але сил вимовити що-небудь не було. Через 20 хвилин я схаменулася на стіл. Нічого більш незручного я в своєму житті не бачила. Перші слова акушерки були: "Перестань кричати, а то піду!" Зняла фартук, розвернулася і пішла. Я зажадала: "Ну підійдіть хоч хто-небудь!" "Та ніхто від тебе і не йде!" - пролунав голос з коридору. Що у них в коридорі було такого цікавого, для мене так і залишилося загадкою. По-моєму, коридор як коридор, лікарняний, синенький. Нарешті акушерка зволила підійти до мене і почала кричати: "Відкривай задній прохід!" І гаразд би, тільки кричала, а то вона намагалася пальцями відкрити його. Від цього у мене склалося враження, що народити я повинна саме через задній прохід. Коли після пологового будинку мене оглядав мій гінеколог, вона спитала: "Що там з тобою робили?! ЗВІДКИ тут така гематома? " Я чесно розповіла про всі дії акушерки, обличчя у доктора Бабаян витягнулося.

Але найцікавіше почалося потім. До мене підійшли відразу і лікар, і акушерка, і санітарка. Акушерка сказала: "Треба робити надріз. Головка не пройде ". Лікар: "Пройде". А.: "Не пройде!" В.: "Пройде!" Я злякалася, що, поки вони сперечаються, дитина задихнеться. В.: "Ну раз хочеш - роби, але спочатку покличи анестезіолога, а то вона астматик". Тут я злякалася по-справжньому. Соня не дочекалася приходу анестезіолога і пробила в мені значну дірку. Від і до. Більше розірватися я просто не могла. Вага дитини була 2.900, головка - 35 см. Прийшов-таки анестезіолог і заявив: "Астматик? Шейті так, вона потерпить ". І пішов. Напевно, вважав, що хто нічого не робить - той не помиляється. Мені здалося, що шили мене години дві. При цьому лікар засуджувала: "Не ори, а то голка маленька, тупа, втрачу в тобі - будеш знати". Потім мені під зад сунули кювету, на зразок тієї, в якій проявляють фотографії, поклали на живіт лід і зникли. На годину. Ми лежали з сусідкою і слухали, як у сусідній кімнаті плачуть наші діти. Я подумала: "Якщо одній з нас зараз стане погано, інша не зможе покликати на допомогу". Через годину прийшла акушерка. Я попросила прибрати з-під мене кювету і лід з живота. "Потерпиш", - було мені відповіддю. Ще через півгодини прийшла завідувачка, і я змолилася: "Елеонора Марківна! Я більше не можу! " Вона подивилася мене і закричала: "Ви що робите? У неї живіт вже білий! ". Потім мій лікар запитала, чому я сама не скинула все просто на пол. Відповісти їй я не могла. Напевно, була занадто виснажена. Занадто боліло все, що взагалі могло хворіти.

Зрештою, нас перевели в палату. І я тут же встала і пішла дзвонити мамі. Вона дуже здивувалася, що мені дозволили ходити, а я ні в кого і не питала! Та й не було нікому справи до мене. Потім прийшов чоловік і приніс їжу. Я доповзла до вікна і помахала йому рукою. По наївності я припускала, що найважче вже позаду. Але виявилося, що труднощі тільки починалися. Попереду мене чекала післяпологова депресія і різке загострення астми. Але це тема для іншої статті...

Варвара Галицька, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..